Я зустрів Еміна в 2014 році, коли ми, у якості представників регіонального офісу Нідерландського інституту багатопартійної демократії (НІБД), прибули в Баку, Азербайджан, аби працювати з молоддю країни та підтримати її за допомогою освітніх програм та обміну міжнародним досвідом про демократію. Наша місія була прямолінійною та прозорою: навчити молодих людей демократичним цінностям.
Ми зустріли Еміна в Баку під час співбесіди, де він одразу виділився своєю відкритістю та бажанням зробити щось добре та важливе для своєї країни. Ми незабаром підписали з ним контракт, і Емін розпочав роботу над організацією освітніх програм для молоді з Азербайджану. Маючи фінансову підтримку від урядів Голландії та Великобританії, ми працювали над програмами тренінгів з питань демократії, верховенства права та прав людини.
Це були дивовижні часи, коли ми працювали із великою групою молодих, мотивованих, відданих людей у Баку, Кутаїсі, Тбілісі та Брюселі. Ми були поруч, щоб допогти їм вести бесіду, краще зрозуміти один одного і ділитися власними переживаннями та мріями. Ми організували зустрічі в грузинському та Європейському Парламенті, для того щоб вони дізнались про проблеми різних країн регіону, про те, як розвиваються демократичні держави, як можна мирно вирішувати суперечки і про те, що саме молодь може зробити для кращого майбутнього своїх країн.
Це була наша, робота Еміна. Він працював із великою відданістю і любов’ю до своєї країни, із вірою, що помалу добрі речі компонуються та переростають у щось більше та краще; і що освіта та знання формують шлях до свободи, розвитку та миру в країні та регіоні. Я сподіваюсь, що він до сих пір вірить в це, навіть у цей час, коли він залишається віч-на-віч із лихом.
Перебуваючи в офісі у ці дні, я не можу припинити думати про його добробут, а також про майбутнє країни, яка обирає шлях залякування та замовчування своїх найкращих та найталановитіших людей. Що ж поганого зробив Емін для Азербайджану? Що зробив він неправильно? Зараз здається, що єдиною його провиною було повернення додому, до Баку, аби відсвяткувати отримання диплому юриста в Сіракузах та створити сім’ю із жінкою, яку він кохає – він хотів, щоб це все відбулося в його власній країні, не деінде, незважаючи на наявні ризики, про які він знав. Це жахливо. Яке майбутнє нас очікує, якщо ми, замість того, щоб заохочувати та підтримувати найосвіченіших та найталановитіших представників своїх націй, будемо замовчувати та кидати їх до в’язниці з надією, що вони ніколи знову не заговорять, що вони припинять мріяти про краще майбутнє? Що доброго може вийти із цього?
У цьому році Азербайджан святкує сторіччя з моменту оголошення незалежності, яку здобули у 1918 році, але вже в 1920 році втратили із приходом більшевиків. Проте ці короткі два роки були чудовими та сповненими надіями. Азербайджан став однією із найпрогресивніших націй з мусульманською більшістю того часу: у країні жінки та чоловіки мали рівні політичні права, а парламент був динамічним, багатопартійним та мультиетнічним. Країна дивилась у майбутнє, а не в минуле. Вона не боялась розмаїття, а включала його в себе; вона вбачала силу в плюралізмі, а не слабкість. Я сподіваюсь, що країна знову повернеться до цього шляху, але вона це зможе зробити лише з такими людьми, як Емін Аслан, а не без них.
Леван Цуцкірідзе, Виконавчий директор СЦБД